Оксана Яценко: «Пам'ятаю їх усіх живими...»
Завершуємо розповідь директорки Центральноукраїнського вищого професійного училища імені Миколи Федоровського Оксани ЯЦЕНКО про вшанування захисників України – випускників закладу:
- Пам'ятаючи про загиблих героїв, не забуваємо підтримувати ЗСУ. Свого часу долучилися до ініціативи «Кропхаб» і виготовляли буржуйки. Зараз готуємо скоби для захисних споруд. Приємно, що учні перших курсів уже долучаються до цієї справи. Їм це не просто цікаво – бачимо в них відповідальність, бажання зробити особистий внесок у підтримку воїнів. Безвідмовно і завзято приступили разом з майстрами до роботи, адже у кожного хтось із рідних чи знайомих воює. Спільно з благодійним фондом «Планета» плели маскувальні сітки, періодично відвідуємо поранених в госпіталі. Цю роботу будемо продовжувати. Дуже зворушливо, коли випускники-воїни, перебуваючи у відпустці, приходять в училище. Тобто, виділяють свій дорогоцінний час не тільки, щоб побачитися з родиною, а й зустрітися з майстром виробничого навчання, улюбленим викладачем. Такі зустрічі потрібні і їм, і нам.
Ми спостерігаємо за армійським життям випускників у соціальних мережах. І коли бачиш в них справжніх змужнілих чоловіків, які усвідомлено йдуть в бій, ціною власних життів оберігають наш мирний сон, а пам'ятаєш їх ще хлопчаками, просто серце стискається. Коли ми були на похороні учня, у якого перед цим загинув батько, це був стрес для всього колективу училища. Після втрати батька з ним працював психолог, а після закінчення закладу, продовжив його справу – став на захист рідної землі. Дивилась на похороні на його побратимів, одногрупників, друзів, гарних, високих, спортивно розвинених, і серце зупинялося: чому через знахабнілого сусіда ми повинні втрачати цвіт нації? Спілкуючись з юнаками, які одягли військову форму, переконалася, що вони зробили свідомий вибір, це дійсно зрілі особистості, які відповідально живуть на своїй землі і готові ціною власних життів відстоювати незалежність України. Вважаю, що ми на правильному шляху: не тільки даємо професію учням, а й виховуємо в них кращі риси.
Завдання освіти сьогодні: підготувати молодь до самостійного життя у швидкозмінному світі. Розуміємо, що професійну освіту чекають зміни. Наше училище, якому майже 160 років, – унікальне, воно єдине готує кваліфікованих робітників у галузі машинобудування. Вважаю, заклад має стратегічне значення для країни. На сьогодні училище осучаснене: маємо два навчально-практичні центри, оснащені кабінети – це все завдяки неймовірним зусиллям колективу. Тому великий біль і перестороги щодо реформи професійної освіти в обласному центрі. Хочеться, щоб прислухалися до думки працівників закладів щодо доцільності збереження майнових комплексів професійних закладів освіти, колективів, врешті, традицій. Маю надію, Федерація профспілок області теж займе активну позицію, щоб зберегти гідну навчально-практичну базу для підготовки робітничих кадрів. Усі вже втомилися від кулуарних ігрищ і прагнуть нормального освітнього процесу, розвитку, здорових управлінських рішень.
По кілька разів на день ходжу біля стіни пам'яті. Щемить у грудях, а воїни з портретів посміхаються кожному, хто йде повз. Пам'ятаю їх усіх живими. На уроках, під час заходів: цікавими, допитливими, іноді неслухняними, але, як вони довели, справжніми...
Леонід Козинець,
Голова обласної Ради профспілки працівників
автомобільного та сільгоспмашинобудування.

Відбулося засідання Президії ФПУ: прийнято рішення, що формують порядок денний профспілкового руху
5 травня під головуванням Голови Федерації професійних спілок України Сергія Бизова відбулося чергове засідання Президії ФПУ, яке пройшло у змішаному — онлайн та офлайн — форматі, що дозволяє забезпечити широку участь керівництва Федерації та оперативне ухвалення рішень із ключових питань діяльності профспілок. У роботі Президії взяли участь заступники Голови ФПУ: Євген Драп'ятий, Василь Андреєв, Ігор Москаленко, Надія Корінна та Євгеній Гостюмінський.
Засідання Президії №38 було насиченим і охопило низку організаційних та кадрових питань.
Ключову увагу було приділено підготовці до чотирнадцятого засідання Ради ФПУ, запланованого на 7 травня 2026 року. Президія погодила пропозиції щодо порядку роботи і розрахунку часу, складів президії, лічильної комісії та секретаріату чотирнадцятого засідання Ради ФПУ. Президія постановила Проєкт постанови Ради ФПУ "Про встановлення розміру членських внесків та затвердження Бюджету ФПУ на 2026 рік" внести на розгляд Ради ФПУ — питання, яке впливає на фінансову стабільність і спроможність профспілок реалізовувати свої функції. У межах кадрових питань Президія підтвердила повноваження членів Президії — Ольги Бодак, голови Профспілки працівників текстильної та легкої промисловості України та Олексія Шабанова, виконуючого обов'язки голови Професійної спілки авіапрацівників України для забезпечення безперервності представництва галузевих інтересів у керівному органі ФПУ.
Було ухвалено рішення про заміну члена Наглядової ради ПрАТ «Укрпрофоздоровниця», до складу якої делеговано Сергія Кубанського, голову Профспілки працівників охорони здоров'я України.
Президія делегувала до складу правління Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття - Дмитра Вінівітіна, голову первинної організації Профспілки металургів і гірників України ПрАТ "Полтавський ГЗК".
Засідання також ухвалило рішення щодо нагородження активних профспілкових працівників нагрудним знаком «Заслужений працівник профспілок України». Як зазначив Голова ФПУ Сергій Бизов:
«Сьогоднішні рішення Президії — це не лише про організаційні питання. Це про системність у роботі, відповідальність перед людьми праці та послідовне зміцнення ролі профспілок у суспільстві. Ми маємо діяти чітко, злагоджено і на випередження викликів».
Пресцентр ФПУ

Оксана Яценко: «Пам'ятаю їх усіх живими...»
Колективний договір - ключовий інструмент для захисту прав працівників і забезпечення стабільності в колективі.
У Центральноукраїнському вищому професійному училищі імені Миколи Федоровського – один з кращих колективних договорів в галузі машинобудування, в якому передбачені гарантії не тільки для працівників, а й для ветеранів. У колективному договорі для ветеранів передбачена особлива увага та визнання. Це додаткові соціальні гарантії, премії, відзначення стажу та досвіду працівника. На жаль, ветеранів праці щороку стає все менше. Багато відійшло у вічність. Все ж їхні імена навіки закарбовані на сторінках історії училища. Нині до ветеранського списку додаються інші імені... Ніхто не міг подумати, що ветеранами війни будуть зовсім юні хлопці, життя яких обірвалося передчасно, у розквіті. В закладі є місце, де ноги зупиняються самі, а серце починає битися швидше. Це локація пам'яті загиблих випускників у російсько-українській війні. Святе місце для викладачів, учнів, гостей...Як прийшла ідея вшановувати воїнів-випускників, як ведеться пошукова робота? Про це розповідає директорка училища Оксана ЯЦЕНКО:
- Ідею підказало саме життя. Із закінченням навчання ми не пориваємо зв'язки з випускниками, спостерігаємо за їхніми подальшими кроками. Нам цікаво, як вони реалізуються в житті, якими людьми стають. З початком повномасштабного вторгнення чимало випускників змінили професію на військову. З невимовним болем колектив закладу сприйняв загибель перших своїх випускників ще в тодішній зоні АТО. Ця трагічна подія стала поштовхом до відкриття Стіни пам'яті, яка сьогодні переросла в локацію.
Пошукова робота – не з легких. До неї долучаються і адміністрація, і профспілкова організація, і колеги, й учні. Інформацію збираємо по крихті з усіх джерел: з уст в уста, із соціальних мереж, з повідомлень одногрупників. Намагаємося зібрати відомості про всіх – це пам'ять, виховання патріотизму. Тут проводимо заходи, уроки мужності, пам'яті. Локацію пам'яті відвідують гості. Наш учень Сергій Стріхарчук свого часу був лауреатом Президентської стипендії з професії електрогазозварник. Він - талановитий зварник, користувався великим попитом у роботодавців. Важко усвідомлювати, що його немає. Олексій Волохов – один з перших загинув в АТО. На його честь у Кропивницькому проходять турніри з футболу. Є хлопці, які були з одного курсу, з однієї групи. Активна позиція нашої молоді свідчить про високий рівень патріотизму, любові до рідної землі. Відразу після закінчення училища, стали на захист країни. Знаючи, що там небезпечно, свідомо й відчайдушно взяли в руки зброю. Вважаю, що вони в деякій мірі кращі за нас. Це наша опора, взірець, яким пишаємося. Упевнена, що пам'ять про них має жити. Дуже сумно, що портрети з'являютьсядуже швидко.
(Далі буде).

«Слова, які важливі»
Розпочинає онлайн-флешмоб, присвячений Дню матері Діана ВОЛОБУЄВА, голова Молодіжної ради ФПО.
Мій Янгол...
Мабуть, звучить занадто пафосно. Але не в цьому випадку. Адже моя бабуся насправді була моїм Янголом... і залишиться ним назавжди.
Чесно кажучи, я дуже люблю писати: статті, дописи в соцмережах, навіть вірші. Можливо, в минулому житті я була письменницею чи поетесою... Але зараз кожне слово дається неймовірно важко. Бо пишу про людину, якої вже немає поруч. Про мою найріднішу. Про мого Янгола, яка оберігала і підтримувала мене завжди.
Бабуся для мене була ВСІМ.
Моєю опорою. Моєю підтримкою. Людиною, яка вірила в мене навіть тоді, коли я сама в себе не вірила. Вона точно знала — у мене все вийде!
Моя рідна людина навчила мене багатьом речам: шити, вишивати, грати в шахи, карти, доміно..., обігрувати всіх у шашки. А ще саме завдяки їй у мене з'явилася особлива любов до ліпки вареників і пельменів.
Вона завжди збирала всіх онуків біля себе. І саме за цим довгим, здавалося б "нудним" заняттям, ми мали змогу слухати її історії. Дізнаватися про життя, про наш рід, про минуле. І знаєте, це було настільки цікаво і натхненно, що ми просили розповідати деякі історії по кілька разів.
А найголовніше — вона навчила мене жити. І бути на позитиві. Бо сама була саме такою. Не було ситуації, яку вона не змогла б прийняти з гідністю і світлом. Хоча її життя було непростим... але воно не зламало її. Не зламало в ній ЛЮДИНУ.
Моя бабуся, Гулько Ольга Миколаївна, народилася 15 лютого 1944 року, в роки Другої світової війни. Її дитинство не було легким: голод, холод, важкі реалії того часу... Вона розповідала, як маленькою ходила до школи босими ногами по мерзлій землі, як часто не було що вдягнути.
Після школи вона мріяла стати медиком — любила білі халати і той особливий "лікарняний" запах. Але тоді для сільських дітей шлях був один — колгосп. Вона пішла працювати. Працювала важко, але завжди все на позитиві!
Особливо я любила історію про те, як вона познайомилася з дідусем. Він тричі приходив свататися, бо в бабусі була старша сестра, ще незаміжня, і за традиціями це було неприйнятно. Але дідусь не відступив — і вони прожили разом 51 рік. Пам'ятаю, як ми святкували їхнє золоте весілля...
Вони виховали двох доньок, чотирьох онуків, і моя рідненька бабуся дочекалася ще й правнуків від кожного з нас.
Вона була еталоном добра і позитиву — не тільки для мене, а для всієї нашої родини. Моя донечка досі згадує свою прабабусю як людину, яка завжди посміхалася.
Я завжди вважала себе щасливою, бо навіть у свої "тридцять з хвостиком" я мала бабусю. Не всім так щастить... Життя швидкоплинне.
А зараз... навіть не знаю. Щаслива? Мабуть, так. Бо в пам'яті залишилося найсвітліше.
Як вона нишком приходила до мене на каву — бо мама сварила: "Куди тобі в такому віці кава?" А ми все одно кавували і пліткували...
Як я бігала до бібліотеки за книгами для неї — вона читала їх так швидко, що я ледве встигала приносити нові. І саме завдяки їй я полюбила читання. Як після важкого дня я заходила до неї... Вона зустрічала мене посмішкою, обіймала... Я клала голову їй на коліна... А вона ніжно гладила мене по голові і казала: "Все буде добре. Я молюся за тебе щодня." Я знаю, мій Янголе...
Моя бабусю... моя рідна... Можу писати ще дуже багато, бо є що згадати. Але зараз залишу це тут — про неї. Про мою бабусю. Світла їй пам'ять.
#СловаЯкіВажливі
#СказанеВчасно
#ДеньМатері

«Слова, які важливі»
Розпочинає онлайн-флешмоб, присвячений Дню матері Діана ВОЛОБУЄВА, голова Молодіжної ради ФПО.
Мій Янгол...
Мабуть, звучить занадто пафосно. Але не в цьому випадку. Адже моя бабуся насправді була моїм Янголом... і залишиться ним назавжди.
Чесно кажучи, я дуже люблю писати: статті, дописи в соцмережах, навіть вірші. Можливо, в минулому житті я була письменницею чи поетесою... Але зараз кожне слово дається неймовірно важко. Бо пишу про людину, якої вже немає поруч. Про мою найріднішу. Про мого Янгола, яка оберігала і підтримувала мене завжди.
Бабуся для мене була ВСІМ.
Моєю опорою. Моєю підтримкою. Людиною, яка вірила в мене навіть тоді, коли я сама в себе не вірила. Вона точно знала — у мене все вийде!
Моя рідна людина навчила мене багатьом речам: шити, вишивати, грати в шахи, карти, доміно..., обігрувати всіх у шашки. А ще саме завдяки їй у мене з'явилася особлива любов до ліпки вареників і пельменів.
Вона завжди збирала всіх онуків біля себе. І саме за цим довгим, здавалося б "нудним" заняттям, ми мали змогу слухати її історії. Дізнаватися про життя, про наш рід, про минуле. І знаєте, це було настільки цікаво і натхненно, що ми просили розповідати деякі історії по кілька разів.
А найголовніше — вона навчила мене жити. І бути на позитиві. Бо сама була саме такою. Не було ситуації, яку вона не змогла б прийняти з гідністю і світлом. Хоча її життя було непростим... але воно не зламало її. Не зламало в ній ЛЮДИНУ.
Моя бабуся, Гулько Ольга Миколаївна, народилася 15 лютого 1944 року, в роки Другої світової війни. Її дитинство не було легким: голод, холод, важкі реалії того часу... Вона розповідала, як маленькою ходила до школи босими ногами по мерзлій землі, як часто не було що вдягнути.
Після школи вона мріяла стати медиком — любила білі халати і той особливий "лікарняний" запах. Але тоді для сільських дітей шлях був один — колгосп. Вона пішла працювати. Працювала важко, але завжди все на позитиві!
Особливо я любила історію про те, як вона познайомилася з дідусем. Він тричі приходив свататися, бо в бабусі була старша сестра, ще незаміжня, і за традиціями це було неприйнятно. Але дідусь не відступив — і вони прожили разом 51 рік. Пам'ятаю, як ми святкували їхнє золоте весілля...
Вони виховали двох доньок, чотирьох онуків, і моя рідненька бабуся дочекалася ще й правнуків від кожного з нас.
Вона була еталоном добра і позитиву — не тільки для мене, а для всієї нашої родини. Моя донечка досі згадує свою прабабусю як людину, яка завжди посміхалася.
Я завжди вважала себе щасливою, бо навіть у свої "тридцять з хвостиком" я мала бабусю. Не всім так щастить... Життя швидкоплинне.
А зараз... навіть не знаю. Щаслива? Мабуть, так. Бо в пам'яті залишилося найсвітліше.
Як вона нишком приходила до мене на каву — бо мама сварила: "Куди тобі в такому віці кава?" А ми все одно кавували і пліткували...
Як я бігала до бібліотеки за книгами для неї — вона читала їх так швидко, що я ледве встигала приносити нові. І саме завдяки їй я полюбила читання. Як після важкого дня я заходила до неї... Вона зустрічала мене посмішкою, обіймала... Я клала голову їй на коліна... А вона ніжно гладила мене по голові і казала: "Все буде добре. Я молюся за тебе щодня." Я знаю, мій Янголе...
Моя бабусю... моя рідна... Можу писати ще дуже багато, бо є що згадати. Але зараз залишу це тут — про неї. Про мою бабусю. Світла їй пам'ять.
#СловаЯкіВажливі
#СказанеВчасно
#ДеньМатері